Доросла категорія. Поезія
Дедушинська Аліна
Аліна-Ангеліна Дедушинська (26 років) – філолог та хореограф за освітою. Учитель української мови Херсонського академічного ліцею імені О. В. Мішукова Херсонської міської ради при Херсонському державному університеті, а також керівник аматорського хореографічного колективу «Alegria».
У колі захоплень – постмодерна література, туристичні подорожі та музика.
Після зірки Полин
Хоч я піду – тобі залишаться світанки,
В багрянім небі вітру голоси.
Ти будеш спати міцно, аж до ранку
Не зрониш ні єдиної сльози.
Як зійде сонце, небокрай осяє,
Я янголом прилину на плече…
Чекай, кохана! Вічність – не вмирає,
Ти зможеш за нас двох стерпіти все.
Любов моя до тебе незгасима,
Неначе та пожежа полиннА…
Хоч зірки-катастрофи чорна сила
Навік мене від тебе віднесла.
Тобі дарую свій останній усміх
На світанковім зорянім краю…
І замість полину між вигорілих пусток
Нехай бузок квітує у раю.
Шукаючи себе
Я шукала себе… Серед тисяч облич і зірок.
Я вдивлялася в небо, ліси, у море і гори.
І не міг дати відповідь жоден священний пророк,
Чому люди в житті – неначе у п’єсі актори.
Я вдивлялася в очі, а бачила холод зіниць…
Порожнечу і пустку у місці, де билося серце.
Лише маски лежали в вітринах престижних крамниць.
Лише блиск від прикрас й тканин відбивався в люстерці.
Дон Жуани і блазні, принцеси, Іуди, Тартюф…
Вибір є, треба тільки повірити в маску!
А на ранок, що був Прометеєм, раптово забув…
І трагедія долі умить обернулась на казку.
Серед масок і гриму у мене немає лиця…
Бо емоції – в серці, не вдавані, щирі та справжні!
Де всі бачать автора – шукаю завзято Творця,
А ви можете Богові глянути в очі, відважні?
Зради попіл осів на згорілих уламках душі.
Навіть пристрасть тепер мальована тонко й манірно.
Я ще маю надію і вірю, а кажуть: «Лиши!»…
Бо тепер навіть вірити в світло треба помірно.
І коли хоч один та й згадає про справжнє лице?!
Коли знову у моду ввійдуть наші щирість і ласка?
Зняти маску – як важко і болісно це…
Адже там не обличчя – там знову порожня гримаска.
Я шукаю себе, викриваючи вас на шляху!
Бо мета моя добра – цей Всесвіт змінити на краще!
Та чому ж оцей усміх, як квіти на реп’яху,
Від обличчя мого відділити все важче і важче?..
О, як маски оці і вам, і мені до лиця!..
Хто ви, пані? Гертруда? Ваше здоров’я!
Карнавалу нещирості й зради не видно кінця.
А я – Герострат. Приміряю лик марнослав’я.
Балетное
Когда я в пыль сотру последние балетки,
Когда все звуки даже в мыслях отзвучат,
Исчезнет красная помада на салфетках –
Слепые будни в мои двери постучат.
Затихнут все «гримерные» интриги…
Как жить теперь без шороха кулис?!
Так грустно, будто пройдены все книги,
И больше нет актеров и актрис.
Куда бежать?! Куда нести тревоги?!
Куда вложить всю боль или любовь?!
Оббиты жизни твердые пороги,
И больше танец не тревожит кровь…
Кружится снег в тепле фонарной лампы,
Тревожит дождь уснувшую луну –
Мне все равно. Не вышла из-за рампы
Душа моя, порвавшая струну.
Так пусто вдруг…не холодно, но больно…
Сжимает горло горький жесткий ком…
Нет, я не плачу, много слез, довольно!
Но свет софитов сниться мне потом.
Терять любовь… я мечту теряю!
Не ухожу сама, судьба уводит прочь!
И кажется: при жизни умираю…
И кажется: навечно эта ночь.
Разбить прожектором всю темноту Вселенной!
А музыкой ударить в тишину!
И всколыхнется воздух на мгновенье,
Но в этот миг я истину пойму –
В последний раз сочла ступени сцены
И не начав, по сути, этот путь.
А за спиной – бесчисленные смены…
В последний раз…ну дайте же вдохнуть!
Нет…расстреляли…маленькую сцену,
Пустой иль полный – вечно темный зал.
Не влив наркотик в спрятанную вену,
Оставили, а сами правят бал.
И снова: закулисные интриги,
Прыжки, румяна, тени, фуэте,
Балетки, блестки, каруселью лики…
А я распята на своем кресте.
Развели между нами мосты
Развели между нами мосты…
Так безжалостно, холодно время.
Мы друг другом теперь пусты,
Мы друг друга остывшее бремя.
И когда города все во льду,
Твое имя больше не греет.
И когда попадаю в беду,
То чужая рука жалеет.
Мы все выпили, все прошли,
Проиграли все роли в рулетку…
Мы своих и свое не нашли –
Отсчитай, Бог, еще пятилетку!
Недосказанных слов у нас нет –
Мы ведь были честны у порога.
Догорают хвосты у комет…
Темнота?.. Уповаю на Бога.
До тебе – із відкритими долонями
До тебе – із відкритими долонями…
Чекаю рішень, як чекають страти.
Твої пороги стали підвіконнями,
На них стою, не вміючи літати.
І страшно так поглянути додолу!
Бо раптом можна впасти і розбити
Своє зашите нитками по колу…
Я звикла, що мене не полюбити.
Бо я складна: то відьма, то принишкла.
То келих б’ю, то раптом заридаю…
Цікаво, а чи та я мишка,
Що збила масло в глечику з відчАю?
А можна тихо скласти свої лапки…
Чи є тут сенс боротися за тебе?
У кожному рядочку – по три крапки…
Летіти вниз – це все одно на небо.
До тебе – із відкритими долонями…
«Не йди!», «Не їдь!», «Не кидай!», «Не…» Пускаю.
Вокзали стануть нині підвіконнями.
Ти їдеш, а я просто… помираю.
До моря
Життєдайно дихає море…
Берег цілує хвилями.
Якщо ти матимеш горе –
Втопи, обернеться перлинами.
Складай печалі у кошик,
Заварюй у термосі каву
(Цукру – декілька ложок),
Сідай в автівку іржаву.
Вези свої біди дбайливо
До синього Чорного моря.
«Що сталося?» – хвиля грайливо,
А ти їй: «Візьми моє горе».
Незчуєшся, як його вхопить,
Закрутить, підкине – і щезне!
Камінчики берегом котить –
То теж чиєсь горе важезне.
Розвієш печалі за вітром,
І морем серце промиєш,
Мов воду з-під крану фільтром.
Себе врятувати зумієш.
Благаю, візьми із собою!
Я теж хочу моря…і волі.
Воді цій, закутій зимою,
Я можу позичити солі.