Учнівська молодь. Поезія
Доброзорова Таїсія
Таїсія Доброзорова народилася в місті Херсон. З початком навчання у школі стала віршувати й писати – захоплення літературою з’явилося в першому класі. Захоплювалася також малюванням, наукою, навчалася в математичній школі в хіміко-біологічному класі, але будь там що ніколи не забувала про поезію.
У 2017 році закінчила навчання у школі, планує продовжити навчання в Київському університеті ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «середня освіта». Планує посилено вивчати зарубіжну літературу та англійську мову, згодом – викладати.
“День життя”
Пірнають зорі у блакить.
І межа світла між світами
Галактик і людей…горить:
Палає край небес, світає.
Людина на початку літ.
Зі спалаху життя надходить.
Прозоре, чисте, наче лід,
Повітря й дух, що в серце входить.
Все глибше небо й погляд твій.
Світило рухається вгору,
Повільно шлях знаходить свій
І світу пізнає простори.
Душа росте – в зеніті сонце.
В тобі вогонь і жар бажань.
Тримай цей час, мій незнайомцю,
Міцніє сила спрямувань.
Та око неба не спинить,
Боєць в червоній теплій крові
До обрію, додому мчить:
Останні хвилі вечорові.
Як спектр кольорів, в тобі
Живе ще спектр дум забутий.
Майже у тьмі, майже слабі…
Для часу ти лиш раб закутий.
Зорі зелений промінь в ніч,
Приречений чи, як вітання.
І знову зорі, сотні свіч,
Мов згадка…світла і остання.
Години сну, а, може, й вічність.
Знайти б хоч спокій наостанок.
Та грає з нами потойбічність:
Крізь морок кра́деться світанок.
«До холодного краю»
Сьогодні мій розум в серпанку.
Чи то хміль життя, чи мігрень.
Думки хай чекають світанку,
А я відпочину від вчень.
Летить білий пил з небозводу,
І пісню співають світи
Про те, що і в хмарну погоду
Щось світле можливо знайти.
Цілую так гарячо лід,
Ловлю тиші сніжної рештки.
Коли б назавжди чист так світ…
Нові визначали б ми стежки.
Хоч ти будь шляхетной, зима.
Щоб затишок навіть в заметах.
Бо, чесно – слова всі дарма,
Їх надто багато в поетах.
Слова для душі – жар вогнів.
Для тиші ж хоч вічність – тривалість.
І кожна сніжинка без слів
Являє свою досконалість.
Серпанок зійшов, смерть завіту.
Зими час, як сон, промине.
І тільки думки все по світу
Ще досі шукають мене.
«Наследие»
Дрожал огонь и в пламени рождались
Слова живых, усопших и грядущих.
Так в памяти тех строк следы остались:
Наследие для некогда заблудших.
Вопросов много, много и ответов.
Где времени сквозь пустоту бьёт ключ,
Закон один из множества заветов:
Чем гуще тьма – тем ярче будет луч.
Ведь сила душ – для демонов соблазн.
И сводится всё к тысячам коллизий.
Как щедр мир на жизненный сарказм,
А принципы все требуют ревизий.
Так хочется, бывает, в трудный час
Поднять индифферентности порог,
Но только, чтобы дух мой не угас,
Чтоб было, чем испробовать тревог.
Так мало тех, кто при ударе не упал
К ногам незнающих, чтобы забыться снова,
И спрятал слёзы, спрятал свой оскал.
Ну чем стена тогда вам не опора?
В минуты боли весь катарсис – сами мы.
И кажется, что страх достиг венца.
Но, знайте, бесполезной нет борьбы.
Бывает бой, не доведённый до конца.
В моих глазах велик, кто терпелив,
Кто добр, честен и смиренен к мукам.
По молодости, всех страстей вкусив,
Не многие то ценят по заслугам.
А зло – лишь путь дурной к хорошим целям,
Не грешника кляните, а сам грех.
А, кто к изъянам стал высокомерен,
У дьявола лишь вызывает смех.
И вот, под звёздами, в столь искренней ночи
Горят бессмертно в пламени слова.
Для тех, кто спросит, правда прозвучит.
Для тех, кто верит, истина жива.
«На обетованном пути»
Пока причина своё ищет следствие
Я оглянусь на неё опрометчиво.
Она – мой последний шанс и моё
Бедствие.
Но теперь не скажу, что терять
Нечего.
Мой совет – зачеркните однажды сомнение,
Когда истина на периферии души,
Когда точно уверен:
Есть путь,
Есть спасение.
Чтоб не жизнь вся – Обман,
И цена ей – Гроши.
Будет всё и не раз: апогеи, репрессии.
Если стойкость внутри – вне не нужно опор.
Я смотрю на дела,
Меня бывшей там
Версии,
И ещё не готов
Мне людской
Приговор.
***
К Вам, идущий, что ложь всю измерил,
Если нужно, и в боли приду.
Ведь со мной…
Ни один не остался.
Ведь в меня…
Ни один не поверил.
Но теперь
Знаю, справлюсь,
Знаю точно:
Дойду.
«Мне ветер обдувает крылья»
Мне ветер обдувает крылья.
Гладь неба тянется к земле.
Мир, запорошенный весь пылью,
Нас отпускает налегке.
Привязаны наукой к грунту,
Лишь догмы держат нас внизу.
Дорогу ищет сердце к бунту:
В небес манящих бирюзу.
За маской циников лишь дети,
Им веру в чудо бы принять.
Душа взлетает, к чёрту сети!
Осталось тело ввысь поднять.
“Колёса крутятся на север…”
Колёса крутятся на север,
И поезд отбивает ритм.
Забыв про все людей потери,
В края чужие он спешит.
Отбросив все свои заботы,
Открыта жизни я ветрам,
И не страшны мне повороты,
Те, что судьба готовит нам.
Я словно на ладони мира,
Там, где все сходятся пути,
Десятки стран мелькают мимо,
От всех, пожалуй, не уйти.
Скитальцем, не попавшим в сети
Той паутины мнений большинства,
Я еду покорять планету,
А за окном лишь суета.
Но даже шар земной объехав,
Сквозь сотни благ и сотни вьюг,
Нигде нет дома лучше места,
Колёса крутятся на юг…