Отрута, що пахне життям

Кохання солодке і кохання гірке,

Це отрута, що пахне життям.

Божественно ніжне та пекельно важке:

Крок між смертю та серцебиттям.

Щаслива людина, що плекає любов:

Наче вогник ясний у пітьмі.

Та коли почуття — найстрашніший полон,

Тим немає життя на землі.

Бо кохання — це все: і надія, і сон,

Витвір мрії та муки буття,

Хоч і радість велика, але все одно

Це отрута, що творить життя!

 

І знов засяяло натхнення,

Неначе вранішня зоря.

Так на папір цей одкровення

З душі моєї вирина.

І ці думки, немов світило,

Що йде з просвітою в пітьму,

До аркуша летять стокрилі

Та творять лірику нову!

І я пишу, пишу й радію.

Що римувать дано слова,

І про одне лиш тільки мрію:

Щоб ця поезія жила!..

 

Так давно не пишу про кохання:

Ні словечка в собі не знайду…

Може, просто я розчарування

Все боюсь, або щось не збагну…

Чи то кілька хвилин поводити

По листочку мистецьким пером,

Щоб богиня чуття Афродіта

Доторкнулась чарівним крилом?

Запитати поради в Амура,

Аполлона і дев’яти муз?

Чом так сонце для мене похмуре,

Чому сум ножем в серці погруз?

У душі моїй світлій та ніжній

Зародилось кохання нове,

А ім’я хай герой мій ліричний

У вірші й цих рядках не знайде.

Почуття те, мабуть, платонічне,

Але сповнене цвіту і чар,

Бо в саду моїм суто трагічнім

Поселився надійний квіткар.

Мудрих слів є занадто багато,

Філософія правду жене.

Однак бореться серце завзято,

Щоб не розум, а вік взяв своє.

У шістнадцять я маю сміятись,

Проте роздуми цілі пишу.

А коли на поріг прийде старість,

Що я дітям своїм розкажу?

Може, треба таки закохатись?

І отут мій ліричний герой

Без ніяких «але» чи «вагатись»

Порятує, мов з фільмів ковбой.

Тож тепер я звернуся до тебе,

Мій казковий із мрій чарівник!

Не з нудьги чи якоїсь потреби

Безупинно пишу такий вірш.

Твої очі, мов світло, зігріють,

І розійдуться хмари лихі,

В серці вогник малий зажевріє,

Щезнуть грози душевні й дощі.

Намалюю шовкове обличчя

(Ти — лиш образ в дівочих думках),

Чи то, може, воно з оксамиту

І зросло у троянд пелюстках?

Я без дотику ніжно торкаюсь,

Відчуваю тебе без чуття…

Як згадаю про Вас —  посміхаюсь,

Ви, о пане, — моє забуття!..

Закохатись реально у мрію,

Полюбити можливо у снах…

Чи залишиш мені хоч надію,

Щоб знесилить не міг серце страх?

Ти — Орфей, я — твоя Еврідіка,

А між нами тече річка Стікс.

Дозволь сліду твого не згубити:

Я все ж хочу до царства живих!

Без обранця мого світ порожній…

О, ліричний герою, зажди!

Як в життя увійти не захочеш,

То мене хоч до мрії пусти!..

Скажу чесно. Я знаю: реальність

Не повторить фантазій таких.

Але мрії дівочі й бажання

Теж далекі від істин земних.

Зізнаюсь: все-таки заблукала,

Безнадійний ти мій лабіринт.

Не збагну, де ілюзія й  правда,

Де є дійсність, а де — лише міф!..

Проте висновок проситься  ясний:

Не потрібно мільйон зайвих фраз!

О, герою ліричний, прекрасний,

Може, я закохалась у Вас?..