AB OVO

Фрази твої нотабенові

в старих інститутських конспектах

зникають за обрієм часу,

помалу стираються з аркушів.

Нове щось пишу, занотовую,

вкриваю шаром реальності

образ твій ілюзорний,

а він проростає знову

крізь бетон буденності сірої,

феніксом підіймається

з попелу днів наших спалених.

Не питай відтепер, ким стали ми.

В уробороса закрутилися,

безкінечно по колу ходимо:

ти мене поїдаєш поглядом,

я тебе – розціловую подумки.

А насправді між нами пустеля,

сонцем інших кохань спалена,

і лише ім’я в телефонній книзі –

місток в старе «все нормально».

Не судилося – наче вирок,

на світанку мені проголошений,

і сокира ката занесена,

розрубати готова цей вузол.

Кохання моє нонгратове

не лишає сумісних фото,

не лишає слідів і згадок,

лиш в потилицю дихає сумно.

Йому важко так жити в неволі,

існувати без права голосу,

і померло б давно, бідолашне,

та ти його сам не пускаєш,

подаючи йому раз по разу

кисневу маску обіймів.

Від тепла твого руки терпнуть,

гірш ніж від лютого холоду,

бо під шкірою, вічно гарячою,

б’ється серце твоє антарктидове.

Жамев’єва твоя усмішка

ставить світ мій із ніг на голову.

Наче й бачу її щодня,

та щоразу немов уперше.

Вечорами ж я раз по разу

уявляю, що все колись зміниться,

що надія ще є в нас з тобою,

«все нормально» ще не зруйновано.

І коли щось із того трапляється,

так зненацька, що навіть боляче,

я втішаюся дежав’ями, я кажу,

що мені це снилося.

Я колись тебе розгадаю,

розв’яжу цю складну задачу,

я знайду усі невідомі

й запишу собі до конспекту.

Пожовтілий, з тонкими сторінками,

збереже він мої таємниці.

Ти підеш і не будеш знати,

що записаний там,

на останній сторінці.

Переписана вздовж і впоперек

нервових закінчень твоїх географія,

усі позначки усіх точок

емоційних гір, западин і кратерів.

Запишу тебе в трьох площинах.

Знаєш, я вже того не боюся. А може…

Давай Ab Ovo:

на столі імена через плюсик.