Учнівська молодь. Поезія
Тищенко Валерія
Валерія Тищенко (16 років) народилася у місті Цюрупинськ (нині – Олешки) Херсонської області, де і живе зараз. З 1 по 7 клас навчалася у Цюрупинській гімназії. В 5, 6 і 7 класі зайняла відповідно 1, 2 і 3 місця на Всеукраїнському етапі Міжнародного мовно-літературного конкурсу ім. Т. Шевченка, за 1 місце отримувала президентську стипендію.
У 2014 році перейшла до Херсонського фізико-технічного ліцею (у 8 клас), де навчається і зараз. Отримала атестат про закінчення середньої освіти з відзнакою.
З дитинства пише вірші та прозу українською, російською та англійською мовами, друкувалася у збірках, журналах, газетах.
***
Вона цілувала метеликів; їй
Пилок опадав на вуста,
Перлинами сяяв на кінчиках вій;
Вона була ніжно-проста.
У кожний четвер одягалась у шаль
Червону, мов маковий цвіт,
Лишала під нею ранкову печаль
І сміхом все бавила світ.
Зап’ястя і плечі прозоро-тонкі
Ховала під сяйво очей;
Писала новели і вірші палкі
Десятками синіх ночей.
Вона помилково жила на Землі,
Їй місце у Небі, мабуть.
Та в Небо ніколи не йшли кораблі,
Крім тих, що не змінюють путь.
Таку, як вона, ще ніхто не шукав.
Ніхто і не знайде таку.
Вона була сном, що вночі заблукав
У крихітних зорях пилку.
Край
Хай згорає вогнем «сьогодні».
Хай залишиться вічне «ми».
Стань зі мною на край безодні
І відчуй чорний погляд тьми.
Відчуй щирість цієї миті,
ЇЇ чистий, глибокий зміст.
Край безодні ми не прикриті
Ні людьми, ані шумом міст.
Я в очах твоїх помічаю:
Страх, мов камінь, тебе втопив;
Там, де ноги торкнулись краю –
Квінтесенція почуттів.
Між людьми і життєвим виром
Ти мене вже не раз втрачав.
І невже, щоб лишитись щирим,
Край безодні ти стати мав?
***
Мов віспою ціловані ланіти,
Ярами зацілована вона.
Під сонцем їй судилося горіти
Червоним сяйвом темного вина.
Горіти вечорами, не згорати
І обіймати західні вітри,
Рамена териконові ховати
Під чорним димом ратної чадри.
В той час, як десь писали некрологи,
Ховали кулі хлопців молодих,
Вона втрачала розум від тривоги,
Вона страждала більше за усіх.
Як з вуст її запечених забрати
Той металевий присмак самоти,
Що залишили міни і гранати, –
Чи зробиш це своїм цілунком ти?..
Музика осіннього дощу
Чи збирали Штраус і Бетховен
Всі шедеври з теплого дощу?
Чи кричав поет, натхненням повен,
Осені своїй: «Не відпущу!»?
Може, соловейко по краплинці
Сльози неба під крило складав,
Рано-вранці золотій хмаринці
Складені пісні з них дарував?
Може, може… Осінь-композитор
За вікном оркестр підійма:
Грає дощ, співа щосили вітер
І деревам спокою нема…
Вже тремтить вікно під градом звуків
Склу кортить із листям у танок,
І сплітають сонця ніжні руки
У краплинах райдужний вінок.
Я зриваюсь в небо, мов стрілою.
У дощі порив легкий рощу.
Я лечу, і все летить зі мною
Музика осіннього дощу…
Спогадом прийду
Залиш мене.
Залиш одну до того, як в руки Бога
Час наш промине.
Піди, мов тінь,
На витоку дороги усі тривоги
І жалі покинь.
Вб’є той кінець,
Коли розірве доля повз нашу волю
Нить між двох сердець.
Тож час іти.
Очам, що повні солі, я не дозволю
Погляд підвести.
Хай довгу мить
Покинуте кохання, як зірка рання,
Гасне і болить –
Я не впаду.
Цілуй мене востаннє. Я в день прощання
Спогадом прийду.
Я не боюсь
Уже печаль смеркову. В ночі я знову
Тихо помолюсь,
Що в мить одну
Не кажучи ні слова, я випадково
Шлях твій перетну…
Лист до Катерини
Вітаю щиро Катерину,
Яка прийшла із «Кобзаря».
Вже нас вітає жовто-синьо
Вкраїни вільної зоря.
Та чуєм, з долею-імлою
Гірке ще світло йде до нас.
На нього з правдою святою,
Немов із сонцем, йде Тарас.
В нім грім шабель і поклик волі
І доля дівчини одна
І Катерина йде поволі
З імлою-долею сумна.
Я по-дівочи відчуваю
Її надію і печаль.
Ще, може, десь з-за небокраю
До неї вернеться москаль.
І лід на річці вже не трісне –
У це наївно вірю я.
Та доля-мла над нею висне,
Як віща правда Кобзаря.
Давно було те, а сьогодні
Хіба ж змінились почуття
Людей, що будь людьми не годні,
Й не знають навіть каяття?
Які ж у цьому життєплинні
Живуть лиш помислом лихим.
І що їм мрії тополині,
Коли душа закута в грим.
І що їм рев Дніпра-Славути,
І світло в крапельці роси.
Їм треба злоби та отрути,
Як не гадюки, то оси…
І що для них чуття високі,
І сум «Курли» у журавля.
Вони, мов хижаки стоокі,
Все видивляються здаля.
Їм не збагнути щирість милу,
Твою довіру й чистоту.
Вони надіються на силу
Ще на печерно-темну, ту
Звірячо-хижу, нахабнілу.
Твоя краса для них – не скарб.
І їхні жала ранять тіло.
Немов пекельний ставлять карб.
Тяжкі часи були і будуть,
І знаєм це і я, і ти.
Жорстокі душі мають люди,
Та в них є шанси розцвісти
Добром і вірою святою
І світлим, ніжним почуттям.
Сьогодні наче я з тобою
Живу одним твоїм життям.
Ти ж Берегиня-українка,
Вітчизни частка золота.
Мов снігу першого сніжинка,
До геніальності проста.
Пишу до тебе, Катерино,
І душу крають почуття.
Яка судьба у твого сина,
Яка стезя його життя?
І, може, ряст до мого часу
Його протоптують сини,
І внуки з випускного класу
В бабусині не вірять сни.
А може, може, лист до тебе –
Це наче крапочка над «і»,
А може, може, більше треба
В нім сповідатися мені?
Читай, читай же, Катерино,
І за відвертість не суди.
І світом йде «Кобзар» невпинно,
Мене рятує від біди.
***
Північ дихає в спину.
Відганяє мій спокій і сон,
І я тут не загину, –
Хай не кличе мене Рубікон.
Під ногами тріскоче
Віра в себе і крига Дніпра.
Але там, серед ночі,
Переможне вже чую «Ура».
Допливу, достраждаю.
Відблиск ранку у кризі знайду, –
Я його обіймаю
І певніше на землю іду.
Світ і я нероздільні!
Як казав той, що «досі живий»:
Як не будемо сильні,
Ми програємо ‒ бій.